18 Фестиваль Docudays UA ознаменував собою річницю реалізації в Україні карантинних заходів у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби. Упродовж року хвилі так званих «локдаунів» посприяли тому, що наша дійсність стала детермінована межами екрана: культурні та освітні заходи відбуваються в онлайні, повсякденне дозвілля та спілкування зосереджуються в рамках персонального комп’ютера, смартфона або телевізора, що як медіум досі не втрачає актуальності для багатьох українців. Англомовне поняття lockdown походить з офіційної пенітенціарної термінології, де позначає ситуацію, коли ув’язнених через певні порушення утримують в камерах і ті не мають можливості з них виходити. Сьогодні, напевно, більшість людей у світі як ніколи почуваються «ув’язненими» — якщо не в рамках власної оселі, то принаймні в межах країни, оскільки кордони національних держав знову стали відчутними: ми більше не можемо так легко подорожувати, як звикли, а іноземців маємо нагоду бачити здебільшого на екрані, в умовному Zoom, або в кіно.

Та чи зробив нас набутий упродовж року досвід емпатичнішими? Чи здатні ми тепер зрозуміти глибше досвід обмеження інших людей? Нагодою помислити про це стає виставка Олександра Чекменьова «Ласкаво просимо, вхід заборонено», на якій представлено дві фотосерії, відзняті на плівку в 1999 році: кольоровий документальний репортаж «Психіатрична лікарня» та чорно-біла постановочна серія портретів «Лілії». Герої та героїні обох серій — пацієнти й пацієнтки та персонал закритої психіатричній лікарні.

Міждисциплінарна програма DOCU/СИНТЕЗ покликана була розширити поле висловлювання за межі кіно, зайшовши на територію нерухомого зображення — фотографії. До серій Олександра Чекменьова, знятих у психіатричній лікарні, ми звернулися через цьогорічну тему фестивалю «Повне одужання». Адже фотографію, ментальне здоров’я та виключення пов’язано міцними зв’язками: історичними та смисловими. Особисто для мене надзвичайно важливо, що Чекменьов має чіткий і послідовний професійний фокус. Він працює з виключеними із суспільства людьми, не тільки по той бік камери, але й повністю занурюється у взаємодію з ними, — коментує Олександра Набієва, кураторка виставки та програми DOCU/СИНТЕЗ.

Вказуючи на зв’язки психіатричної лікарні з тюремними та іншими закритими закладами за логікою виключення із соціуму, кураторська інтенція відсилає до концепції влади французького філософа Мішеля Фуко, на думку якого, такі класичні дисциплінарні інститути як в’язниця, лікарня, психіатричний диспансер та школа стали центрами владних відносин, адже здійснюють контроль над людськими тілами. За Фуко, агентами влади є зокрема шкільні вчителі та медики, які відтворюють дисциплінарні практики.

Спогадами про створення фотосерій у психіатричній лікарні Олександр Чекменьов поділився під час онлайн-виступу «Час буття суб’єкта в кадрі». У стаціонар лікарні міста Овруч, де утримували та лікували людей із захворюваннями психіки, Чекменьов потрапив разом з іншими фотографами, які супроводжували іноземного журналіста та знімали репортажі для західних агенцій. Він зазначає, що найбільше його вразило людяне ставлення персоналу до пацієнтів і той факт, що на вікнах одноповерхової споруди стаціонару не було ґрат.

Прагнучи зафіксувати окремо кожного та кожну пацієнта й пацієнтку та показати їх людські індивідуальності, на додачу до власного репортажу в кольорі Чекменьов відзняв також чорно-білу постановочну серію. Ключем до серії портретів став знайдений у лікарні букет штучних квітів, який автор давав у руки героям й героїням, створюючи, за його словами, іконографічний образ святих із гілочкою лілій та водночас намагаючись зловити усмішки своїх героїв, аби показати людські вирази облич.

Людяне ставлення медиків й санітарів до пацієнтів, про яке говорить Чекменьов, ми можемо помітити і в іншій його серії — «Швидка допомога» 1994–1995-х років. Тоді молодий фоторепортер Чекменьов напросився супроводжувати на викликах реанімаційну бригаду швидкої в рідному Луганську та впродовж пів року знімав усе, що бачив на виїздах: моторошні та комічні сцени; людей, спотворених кривавими ранами та забоями, алкогольною несамовитістю або смертю; а також досить співчутливі вирази облич лікарів швидкої, які опинилися віч-на-віч із цими сценами. На деяких знімках лікарі відверто сміються, однак неодмінно надають допомогу постраждалим. У кадр до Чекменьова потрапляють як потворні, трагічні ситуації, в яких люди опинилися часто через власну недбалість, так і реакція сміхом на ці ситуації лікарів швидкої, що постають як прояви людського.

«Бачити у всьому людське» — так можна визначити метод художника, практику якого від початку 1990-х зосереджена довкола створення аналогового фотоархіву, свого роду візуальної хроніки життя українського суспільства з перших років Незалежності. Героями його фотосерій стають не лише маргіналізовані групи — бездомні, ув’язнені та люди з психічними порушеннями — але й пересічні українці з Донбасу, Києва або інших населених пунктів, молоді чи літні, п’яні або тверезі. Своїх героїв Чекменьов називає «неофіційними», «непомітними», «непотрібними» людьми, а власну практику — збереженням образу «неофіційної України», документом її «справжнього життя».

Чекменьов задекларовує прагнення до «людяної фотографії», суть якої вбачає у тому, аби ставитись до героїв постановочних серій із гідною людини увагою. З такою позицією, на перший погляд, контрастує підхід Бориса Михайлова, який в 1997–1998-х роках фотографував бездомних для свого добре знаного в світі фотопроєкту «Історія хвороби». На знімках цієї серії герої часто позують оголені або в чудернацьких позах, демонструють виразки на своїй тілах. Аби зробити такі постановочні знімки, Михайлов платив своїм героям або давав змогу помитися у власній ванні — словом, це була співпраця на умовах взаємовигідної угоди.

Натомість Чекменьов роками та за можливості бере участь у долях героїв, допомагає фінансово, або, наприклад, надсилає до Овруцької лікарні власноруч видрукувані фото: кожному та кожній портрет на згадку. Втім, попри відмінне ставлення, обидва фотографи демонструють відкритість до індивідуальної взаємодії з героями «поза кадром». Можливо, саме тому зі знімків як Чекменьова, так і Михайлова на нас щирим, відкритим, досить доброзичливим і часто усміхненим поглядом дивляться не маргіналізовані персонажі, чиє існування ми зазвичай воліємо не помічати, а люди, сповнені почуття власної гідності та вдячності за те, що на них не лише звернули увагу, але й визнали їхню суб’єктність.

Сьогодні Олександр Чекменьов із сумом, що порівняно із сучасним її станом, Овручанська психіатрична лікарня наприкінці дев’яностих, попри тогочасну бідність, проживала кращий період. У наш час право хворої, недієздатної або фінансово незабезпеченої людини отримати за рахунок держави належну медичну допомогу та гідні умови догляду, на жаль, не таке очевидне: недофінансовувана впродовж років медицина колапсує, лікарні та психіатричні диспансери закривають, відділення й штати лікарень по всій країні скорочують. У часи пандемії і криза державної медичної системи, і вразливість маргіналізованих груп осіб глобально посилились. Через утрату роботи та введення обмежень на пересування катастрофічно збільшилась кількість людей, які опинились на вулицях, не маючи притулку та засобів до існування. Американська філософиня Джудіт Батлер зауважує, що вразливість перед хворобою людей, які не мають змоги отримати медичні послуги, буквально означає для них вищу ймовірність смерті, і це варто розуміти як безпосередній наслідок всеохопності соціальної нерівності.

У контексті загальної проблематики фестивалю, який цього року присвячено висвітленню права людини на здоров’я, та аналізу ситуації, визначеної пандемією COVID-19, виставка «Ласкаво просимо, вхід заборонено» пропонує замислитись про нерівність. Вона провокує зшивання глядачів з героями фоторобіт Чекменьова, адже зустрівшись поглядом з людиною на фото в межах свого екрана, ми можемо побачити дзеркальне відображення. Проте це враження — мара, яка, розсіюючись, дає можливість усвідомити власний привілей перед тими, хто вже давно та повністю обмежений у правах на пересування, роботу, доступ до медичних послуг або інших громадянських свобод. В умовах, коли можливості вразливих груп повернути собі права також обмежені, відповіддю на актуальний виклик для людяності стають практики солідаризації із ними, прояви емпатії та турботи.